Контрольная работа: Етапи становлення музеєзнавства в Україні
Музеєзнавчий процес був позначений на кінці XIX ст. в Києві, на кошти київської громадськості та безпосередньої участі Товариства шанувальників старожитностей і мистецтв. Цінні пам’ятки передали музею українськ колекціонери і меценати.
Наприкінц XIX–на початку XX ст. в Україні діяли в різні типи та профільн групи музеїв. Загалом до 1917 р. в Україні функціонувало 36 музеїв, а саме археологічні, сторичні, краєзнавчі, меморіальні музеї. Процес музейного становлення став невід’ємною складовою національно-культурного відродження українського народу.
3.2 Музеї радянсько доби
В часи Велико Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни, якими спричинені хаос, безладдя ,музеї виконали свою пряму функцію –зберігали безцінні експонати набут минулим.
У 1918р.в структур органів управління органів управління музейної справи було створено особливий підрозділ Державний музейний фонд. Він займався збереженням, інвентаризацією та розподілом колекцій і окремих предметів музейного значення, що вивозилася із палаців, садиб, приватних квартир і установ дореволюційної пори спочатку членами художньо-історичних комісій, а потім і емісарами. Однак для збереження культурної спадщини країни було потрібно державні органи влади А і законодавча база. Тому у перші роки радянсько влади було ухвалено низку декретів і постанови.
Отже, в перші пожовтнев роки погляди керівництва країни та значної творчої частини інтелігенції, а також музейних фахівців, як на роль музеї-сховища національної культури, опорні пункти науки, які потрібно берегти і зробити доступними народним масам. Як наслідок, було покладено початок процесу активної реорганізації музейної сфери. Де завданням музеїв різних профілів було відобразити класову боротьбу, а і обов’язково експозиційну розповідь завершувати сучасним періодом. Також у 30-ті рр.. XX ст. було зроблено розпродаж музейних експонатів, щоб поповнити казну уряду.
Друга світова війна завдала страшних збитків історико-культурній спадщині України, де чи немало було знищено памяток або вивезено до Німеччини. Хоча уряд намагався зберегти та евакуйовувати цінності історично-культурної спадщини.
1945 р. музеї України перешли у підпорядкування Комітету культурно-освітніх установ при раді Міністерств УРСР. Слід зазначити що робота велась незадовільно. До кінця 50-х р. плани більшост музеїв не розглядалися, не вилася пошукова та науково-дослідна робота.
Незважаючи на досить активну діяльність громадських організацій і перш за все Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, в республіці не існувало науково-дослідницького центру з історичного краєзнавства. Творча громадськість пропонувала створити такий осередок. Враховуючи ці пропозиції, у 1979 р. в Інституті історії Академії наук УРСР був створений відділ історико-краєзнавчих досліджень. На відділ покладалися завдання розробки теоретичних проблем історичного краєзнавства, науково-методичного керівництва підготовкою праць з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, радгоспів, вивченням пам’яток історії й культури України, складанням їх багатотомного Зводу”, узагальненням досвіду діяльності історичних музеїв, виробленням рекомендацій щодо видання історико-краєзнавчої та туристичної літератури.
Ініціатором створення відділу історико-краєзнавчих досліджень і першим його завідувачем був відомий державний та громадський діяч, академік АН УРСР, голова Українського товариства охорони пам’яток сторії й культури П.Т. Тронько. Серед перших його співробітників — д.і.н. Є.М. Скляренко, к.і.н. Г.Г. Денисенко, С.З. Заремба, О.І. Лугова, Г.І. Серебряков, В.Ф. Сокуренко, Є.П. Талан, канд. мистецтвознавства В.І. Тимофієнко, науковці — Р.І. Бондаренко, Г.А. Вербиленко, І.І. Гомоляка, Т.Ф. Григор’єва, Ю.З. Данилюк, Т.І. Катаргіна, О.Д. Кузьмінська, С.А. Ничкало, М.Я. Пєтухов, В.К. Сподаренко, Л.В. Соляник, Л.В. Шевченко та ін.
Згодом Інститут зазнав структурних змін. У 1983 р. на базі відділу було створене відділення історико-краєзнавчих досліджень, яке складалося з відділу наукового забезпечення “Зводу пам’яток істор й культури” (керівник відділення і відділу — академік П.Т. Тронько) та відділу історичного краєзнавства (керівник — доктор історичних наук В.О. Горбик). Пізніше було утворено робочу групу з підготовки поданого “Зводу” (керівник — В.І. Тимофієнко, згодом В.О. Горбик). Ці зміни активізували дослідження з історико-краєзнавчої проблематики.
З часу утворення відділу було проведено значну роботу по вивченню пріоритетних актуальних тем, здійснено масштабну працю по координації історико-краєзнавчих досліджень. Його співробітники зосередили зусилля на науковому вирішенні двох проблем — історичного краєзнавства й пам’яткознавства. Вони працювали зокрема над написанням колективних праць, насамперед з історії виробничих колективів — заводів і колгоспів.
В Україні дедалі ширше розгортався краєзнавчий рух. Його осередки активно діяли у містах, селах, виробничих колективах, вузах, школах. Сотні авторів писали про свій край, публікували цікаві, невідомі раніше матеріали. Виникла нагальна потреба в узагальненні проблем, як стояли перед краєзнавчим рухом, аналізі праць дослідників місцевої історії. Саме ці питання знайшли своє відображення у першій теоретичній праці відділу з цієї проблематики Історичне краєзнавство в Українській РСР”.
Значну роль у збереженн й відродженні історичної пам’яті, багатовікових традицій українського народу відігра сторичне краєзнавство. Воно покликано вивчати історичні процеси, виявляти та пояснювати специфіку, особливості історичних явищ у різних регіонах України. Через призму дослідження подій в окремих місцевостях історичне краєзнавство сприяє глибокому і всебічному вивченню загальних процесів.
Дослідженням цих проблем активно займалися краєзнавці України у перші десятиліття ХХ ст. Історичне краєзнавство як галузь науки й громадський рух поступово занепадає зі зміцненням та утвердженням тоталітарної системи. Воно вважалося другорядною дисципліною, його видатних представників нерідко звинувачували в націоналізмі, багатьох з них було репресовано. З часу “відлиги з’явилася потреба не лише у більш правдивому висвітленні історичних процесів, а й у зображенні їх у всій складності та різноманітності. В Україні активізувалася робота над працями з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, музеїв щодо збереження пам’яток.
Якщо у перші роки створення відділу переважали дослідження конкретного і теоретичного історико-краєзнавчого характеру, то з другої половини 80-х рр. збільшується питома вага пам’яткознавчих праць, пов’язаних з підготовкою багатотомного енциклопедичного видання “Зводу пам’яток сторії та культури України”.
В умовах розбудови незалежної Української держави і пов’язаних з нею процесів пробудження національно самосвідомості й духовного відродження народу ставлення до історико-культурного надбання набуває особливої ваги. Без активного та всебічного використання культурно спадщини неможливо вирішити завдання докорінного оновлення духовного життя. У той же час немало нерухомих пам’яток України перебувають на межі повного руйнування. Багато з них знаходяться в критичному стані.
Тривалий час юридичне регулювання системи охорони пам’яток здійснювалося за застарілим законодавством, яке вкрай недостатньо впливало на стан їх збереження. Ще і досі відповідають за пам’ятки два відомства, що негативно позначається на якості обліку й збереження останніх. Некваліфіковано було проведено їх паспортизацію. Науково-методичне забезпечення було доручено інститутам гуманітарного профілю: історії, археології, мистецтвознавства, фольклору та етнографії, українознавства АН УРСР, відповідним архітектурним установам. Науково-організаційні й методичні функції виконував відділ наукового забезпечення Зводу пам’яток” Інституту історії. У 1993 р. було створено Головну редакцію “Зводу пам’яток історії та культури України” при УРЕ для редагування текстів томів.
При наданні статусу пам’ятки раніше перевага надавалась об’єктам, пов’язаним з діяльністю компарт й органів радянської влади. Щоб відновити історичну правду, необхідно зосередити увагу на об’єктах, де розташувались установи Української Центральної Ради, урядів УНР, Української держави, Директорії, проголошувалася Західноукраїнська Народна Республіка. Крізь призму пам’яток відбито діяльність багатьох провідних діячів й активних учасників тих подій.
З отриманням Україною незалежності докорінно змінилися методологічні підходи до класифікації пам’яток, вимоги до системи їх відбору та поцінування. Так, якщо на початковому етапі, в 1984 р. на державному обліку налічувалося близько 85 тис. об’єктів, то в 2000 р. — вже понад 150 тис. У зв’язку з цим на співробітників відділу історико-краєзнавчих досліджень було покладено відповідальне завдання розробки нових концептуальних підходів і методичних рекомендацій по підготовці статей до Зводу стосовно різних видів та типів пам’яток. На основі широкого кола джерел і нагромадження фактичного матеріалу з використанням досвіду класифікації й систематизації пам’яток було розроблено сучасну концепцію дослідження історико-культурної спадщини, яка базується на принципах об’єктивност та історизму. Вона позбавлена ідеологічних нашарувань і суб’єктивних уподобань. Апробацію нових підходів до цієї спадщини було здійснено в опублікованих працях, підготовлених науковцями відділу.
Культурна спадщина Києва немовби сконцентрувала в собі найважливіші події соціально-економічного, громадсько-політичного, культурного життя України впродовж багатьох століть, справляючи одночасно вирішальний вплив на розвиток національної культури, її утвердження у світі. Про Київ видано багато книг — академічних, популярних, путівників, фотоальбомів. Але можна з упевненістю сказати, що подібної праці доти не було. Виходом книг покладено початок найбільш повного та ґрунтовного видання у галузі культури України. До речі, нічого подібного у країнах СНД немає, крім білоруського видання, підготовленого у радянські часи. Цим доведено, що в Україні, незважаючи на економічну кризу, цінують високу культуру.
3.3 Сучасна роль музеєзнавства
Протягом ХХ ст. музейна справа в Україні розвивалась, шукала нові методи та підходи в роботі, завдяки чому стали змінюватись і самі музеї. Із сховищ приватних колекцій вони поступово перетворювалися на центри наукових досліджень, а з часом – і просвітницької роботи. Не втрачаючи при цьому своїх попередніх функцій, музеї були визнані як заклади культури та дозвілля. В той же час складається концепція музею як багатофункціонального закладу, який спроможний різними шляхами слугувати суспільству з урахуванням інтелектуального рівня його членів.
Таким чином, у другій половині XX ст.. активні пошуки шляхів оновлення традиційно музейної справи сприяли його якісні шляхи трансформації. З’явилися нові, доступніш способи подачі музейного матеріалу, розроблялися інноваційні матеріали, вносилися новіші технології до освітньо-культурної діяльності, стала приділяти увагу особливим категоріям відвідувачів. Виникли і нові типи музейних установ, водночас здійснювалася конкретна діяльність, що була спрямована на глибоку інтеграцію музею в сучасному суспільстві.
Музеєзнавство в Україн має багато проблем у всіх сферах діяльності: науково-дослідній, фондовій, науково-просвітницькій, видавничій. Існуючі музеї України накопичили великий досвід роботи, але поряд з тим, у них чимало недоліків та проблем: в ряді музеїв немає музейної ради, не розроблено диного списку та каталогу музеїв України, погано налагоджені зв'язки з музеями нших профілів, науково-дослідними інститутами, майже відсутній обмін спеціалістами, не проводяться спільні наукові дослідження, працівники музеїв майже не беруть участ в міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках. В багатьох музеях України працівники мають великий практичний досвід наукової роботи, і це дозволя м працювати на високому професійному рівні. Кожна "нова ідея" проходить всі етапи свого народження, перш ніж буде втілена в життя. Саме завдяки таким методам роботи музеям України приділяється важливе місце в системі музейної справи, бо вони не лише врахували світовий досвід, а багато в чому піднесли рівень музейної справи на вищий щабель.
Для подальшого якісного розвитку музейної справи в Україні треба затвердити програму розвитку музейної справи. Її мета - зміцнення матеріально-технічної бази музеїв та забезпечення збереження сторико-культурної спадщини. Серед основних завдань даної програми - забезпечення соціально-економічних та правових умов для ефективної діяльності музеїв, історичних пам'яток та інших цінних культурних об'єктів; підтримка і розвиток мережі музеїв; забезпечення підготовки та підтвердження кваліфікації музейних кадрів, їх правовий та соціальний захист; сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи; впровадження у діяльність музеїв сучасних інформаційних технологій; створення новітньо реставраційної бази, оснащення музеїв сучасними науково-дослідними та реставраційними матеріалами тощо. Треба передбачити проведення ремонту та реставраційних робіт у всіх музеях столиці.
Від реалізації вищенаведених пропозицій очікується насамперед покращення стану музеїв України, створення умов для зміцнення та розвитку матеріально-технічної бази цих культурних закладів. Щодо соціального ефекту, то тут сподіваються на покращення умов зберігання пам'яток музейного фонду України, на збільшення відвідувачів, і тим самим залучення їх до національних та світових культурних надбань. Крім того, з її виконанням також підвищиться роль музеїв в освітянській сфері, вихованні молоді тощо. Також вона сприятиме пожвавленню міждержавного співробітництва, входженню музеїв України до міжнародних організацій.
Висновок
На сьогоднішній день музеєзнавство є порівняно молодою науковою дисципліною, тому що припадає на кінець XIX ст.., але користування музеєзнавства як науки відбулося пізніше. Подальшому розвитку музеєзнавчих знань значною мірою сприяли спеціалізовані центри музейної роботи. І на при кінці XX ст. формується музеєзнавство як самостійна наука.
Україні діє близько 400 державних та комунальних музеїв. У їх фондах зберігається понад 11 млн. пам‘яток. Протягом року музеї та заповідники відвідує близько 17 млн. чоловік. Згідно програми розвитку музейної справи, головною метою було розширити музейну мережу, зміцнити матеріально-технічну базу музеїв та заповідників, розробити науково-методичні та нструктивні матеріали, забезпечити охорону та збереження пам‘яток Музейного фонду, а також впровадити в діяльність музеїв сучасні автоматизовані інформаційні технології.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України, у державну власність і сферу управління Мінкультури передано Національний музей у Львові.
Як планувалося, Спільно з Національним музеєм історії України та Центром інформатики розроблено Порядок занесення унікальних пам‘яток Музейного фонду України до Державного реєстру національного культурного надбання, науково-технічне обґрунтування, комп‘ютерну програму та діючу модель реєстру на 1 тис. музейних предметів.
На реалізацію заходів Програми, розрахованих на музейні заклади, які підпорядковані Міністерству культури мистецтв України на 2002-2005 рр. передбачено фінансування у сумі 37,4 млн. грн.
На зміцнення матеріально-технічно бази музейних закладів Програмою передбачено фінансування у сумі 24,9 млн. грн. Протягом 2002-2004 років фактично використано 10,3 млн. грн.
Обсяги видатків на утримання музейних закладів задовольняють мінімальну потребу і забезпечують тільки видатки на оплату праці, енергоносії, охорону та комунальні послуги. Не вистача коштів на проведення ремонтно-реставраційних робіт, встановлення сучасної охоронно-пожежно сигналізації, оновлення музейного обладнання, поповнення музейних фондів.
Література
1. Закон України "Про музеї та музейну справу" // Урядовий кур'єр. – 1995. – 17 серпня. С.8-9.
2. Шевченко, В.В. Музеєзнавство [Текст]: Навч. посібник для дистанційного навчання / В.В. Шевченко, І.М. Лом ачинська. – К.: Університет «Україна», 2007. – 288 с.
3. Маньковська, Р.В. Музеєзнавство в Україні[Текст]. – К., 2000. – 140 с.
4. Мезенцева, Г.Г. Музеєзнавство [Текст]. – К.: Вища школа, 1980. – 120 с.
5. Свінціцький, І.О. Про музеї і музейництво. Нариси і замітки [Текст]. – Львів, 1920. – 147 с.
6. Юренева, Т.Ю. Музееведение [Текст]. – М.: Академический проект, 2003. 605 с.
7. Юхневич, М.Ю. Я поведу тебя в музей [Текст]: Учебное пособие по музейной педагогике. М., 2001. – 255 с.
8. Дубровський, В.В. Охорона пам'яток культури в УСРР [Текст]/ В.В. Дубровський // Охорона пам'яток культури на Україні. – Харків, 1927. – 122 с.
9. Ернст, Ф.Л. Справа охорони пам'ятників, мистецтва та старовини у Києві[Текст] / Ф.Л. Ернст // Збірник секції мистецтв. – К., 1921. – 160 с.
10. Тригубенко, В.В. Скарбниця реліквій, джерело досвіду вітчизняної освіти [Текст] / В.В. Тригубенко // Педагогіка толерантності. – 2000. – №2. С. 33-34.
11. Тронько, П.Т. Краєзнавство у відродженні історичної пам'яті багатовікових традицій українського народу[Текст] / П.Т. Тронько // З любов'ю до України. – К., 1995. 194 с.
