Дипломная работа: Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках

Невміння налагодити довірливу співпрацю з американськими українцями і брак досвіду у фінансових справах призвели до досить прикрих результатів. Іще від зими 1921 р. Цегельський час від часу вступав у неофіційні переговори з представниками окремих американських і канадських компаній, домагаючись політичної та фінансової (надання кредитів) підтримки уряду ЗУНР за концесії у Східній Галичині. Принаймні ще у січні Цегельський конфіденційно повідомляв Петрушевича, що "одна поважна група" "обіцяє здобути у Вашингтоні визнання галицької справи". Навесні Цегельський навіть дістав телеграфну згоду Петрушевича на свою домовленість із однією компанією про позику для уряду ЗУНР на умовах надання тій компанії 10-літньої монополії на виробництво і реалізацію тютюнових виробів у Галичині від часу її унезалежнення.

На якомусь етап галицький дипломат розпочав подібні переговори з американо-канадським бізнесменом Ф.А.Боером. На жаль, ми не маємо достовірної інформації, яким чином Цегельський вступив із ним у контакт і ким, власне, був цей Боер. Упорядники багатотомної збірки документів В.Вільсона вказують на загадковість цієї особи й посилаються на публікації американської преси 1920-х років, де Боер згадувався як монреальський бізнесмен, пов'язаний з організацією торгівлі з Радянською Росією, або як "французький капіталіст", який представляв інтереси франко-італо-британського синдикату для розробки нафтових родовищ у Мексиці. Польська дослідниця З.Закс стверджує, що Боер був агентом американсько фінансової групи, пов'язаної з колишнім держсекретарем Б.Колбі. Перед Цегельським і урядом ЗУНР Боер презентувався як представник канадської компан "Sun Trust", від імені якої він і вів переговори з Цегельським.

Наслідком переговорів між Цегельським і Боером стало укладення 18 липня 1921 р. угоди про започаткування в Канаді "Державної позички". Угода передбачала розпродаж у Канаді облігацій ("бондів") уряду ЗУНР на суму 1 млн.дол. 9 млн.дол. під заставу державного майна (землі, лісів, копалень тощо) майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Незабаром Цегельський офіційно оголосив цю позику в Канаді. Польське консульство у Вінніпезі не забарилося заявити з цього приводу, що Східна Галичина перебуває під контролем польської адміністрації, а не уряду ЗУНР в еміграції. Як свідчать документи, н Петрушевич, ні уповноважений уряду для фінансів Володимир Сінгалевич не були одразу поставлені до відома про укладену угоду. Коли ж вони отримали необхідну нформацію від свого дипломатичного представника в Канаді Івана Боберського, то, видно, маючи сумніви у легітимності і позитивних результатах заплановано Цегельським акції, відмовилися затвердити позику Боера-Цегельського. У підготовленому Сінгалевичем "Поясненні", крім іншого, зазначалося, що позика "не може мати характеру "Державної" позички, так як ми не маємо визнаної державности", що "не маючи державної території не може президент віддавати в заставу" державне майно, та що "фінансова вартість Сон-Трост Компані і п.Ф.А.Боера є нашому урядови незвістні". Проте уряд ЗУНР не відкидав можливості дальшої співпраці з Боером та його компанією в разі, якщо ті "заслуговують на довіря і дають відповідну матеріальну запоруку".[1;66]

У Відн посилювалося незадоволення Цегельським. Фінансова криза, в якій опинився зунрівський державний центр, і фактична безпорадність Цегельського змусили Є.Петрушевича вислати до Вашингтона у червні 1921 р. "надзвичайну дипломатичну місію" у складі Романа Березовського і Луки Мишуги, головна мета якої полягала саме у видобуванні коштів для уряду. У тому самому місяц Петрушевич видав декрет про започаткування в США "Позички Національно Оборони" у розмірі 100 тис. дол., а 21 липня Мишуга і Березовський звернулися з відозвою "До українського громадянства в Америці", де оголосили про позику. Згідно з позикою "Національної Оборони" уряд ЗУНР продавав у Північній Америці, насамперед серед українців, цінні папери з наступним їхнім погашенням у 10-літній термін на умовах 6% зиску. Позику на суму в 1 млн. канадських дол. було оголошено також у Канаді, де її реалізацією займався зунрівський представник у Вінніпезі І. Боберський. Перші місяц розписання позики йшло дуже важко. Американські українці з настороженістю поставилися до двох паралельних позик Цегельського та Мишуги/Березовського/Боберського не поспішали віддавати свої гроші. З цього приводу Мишуга писав до Відня, що, оголосивши позику "на власну руку", Цегельський "наробив нам тим великого клопоту і пошкодив нашій позичці".[1;96]

Приїзд друго зунрівської місії, подібно до історії з уенерівськими місіями Бачинського та Імханицького, викликав ще більшу плутанину. Цегельський болісно сприйняв появу. До того ж від початку не були чітко розмежовані повноваження двох місій. Вкотре була цілковито збентежена американська українська громада. Ображений недовірою уряду, Цегельський звернувся до Петрушевича з проханням про відставку. Здається, лише Л.Мишуга докладав зусиль, аби дійти якогось порозуміння. Зрештою, було проведено спільне засідання двох місій, на якому ухвалено, що "надзвичайна місія входить в склад дипломатичного представництва та творить з ним одну цілість". Головою місії залишився Цегельський. Місію було поділено на два відділи: дипломатичний фінансово-торговельний. Березовський очолив фінансово-торговельний відділ, а Мишуга став секретарем місії та членом фінансово-торговельного відділу. Проте конфлікт між Цегельським і Березовським тривав і дедалі більше набував особистого характеру.

Іншим напрямком роботи місії Цегельського був політичний. У 1921 р. тактика Варшави змінилася звелася до того, аби не форсувати вирішення східно-галицького питання і не привертати до нього багато уваги на міжнародній арені, сподіваючись, що час працює на зміцнення у Східній Галичині польської влади і що поступово проблема перетвориться на суто внутрішню справу Польщі. У зовнішній політиці Варшава взяла курс на зміцнення союзу з Францією та Румунією, що призвело до укладення франко-польської військової конвенції в лютому 1921 р. і румуно-польських політичного договору і військової конвенції у березні. Париж і Бухарест активно підтримували Варшаву у східно-галицькому питанні на міжнародній арені.

Натомість внутрішня політика польського уряду щодо українців Східної Галичини стала жорсткішою. В умовах військової окупації в Галичині були скасовані органи місцевого самоуправління, а вся влада належала командувачеві польських військ у Східній Галичині та губернаторові, якого призначав польський уряд, а на місцях - урядовим комісарам. Українське населення Східної Галичини, так само як єврейське німецьке, було усунуте від управління краєм. Українці масово відмовлялися давати присягу на вірність польській державі і, як наслідок, звільнялися з державних установ. Поряд із суспільно-політичною дискримінацією, українц зазнавали також утисків у господарсько-економічній діяльності. Ще у грудні 1920 р. польський сейм ухвалив закон про воєнну колонізацію "східних кресів", за яким польські колоністи мали перевагу в отриманні земельних наділів у Східній Галичині, що загрожувало полонізацією українських земель. У вересні 1921 р. польський уряд здійснив адміністративні реформи, спрямовані на подальшу інкорпорацію Східної Галичини: посада галицького губернатора скасовувалася, а територія Східної Галичини поділялася на три окрем адміністративні одиниці Львівське, Тернопільське та Станіславське воєводства.

Уряд ЗУНР, навпаки, намагався постійно підносити справу Східної Галичини і тримати її на порядку денному міжнародної політики, домагаючись якнайскорішого остаточного вирішення статусу західноукраїнської території. 11 серпня 1921 р. Цегельський одержав листа від уряду із завданням "усіма силами посилити справу політичну" в США. Після переїзду до столиці Цегельський активізувався саме у цьому напрямку. З допомогою сенатора-республіканця від Нью-Джерсі Джо Фрелінгаузена, який мав добрі стосунки з новим держсекретарем Чарльзом Гюзом, Цегельський пробував дістати аудієнцію у Гюза та президента Гардінга. Але позиція офіційного Вашингтона була чіткою: ні президент, ні держсекретар, ні навіть заступники держсекретаря не приймали представників невизнаних Вашингтоном урядів та держав.[11;110]

Починаючи від липня 1921 р. вся увага американської дипломатії була прикута до організації та проведення у Вашингтоні конференції зі скорочення озброєнь (12 грудня 1921 - 6 лютого 1922 p.), якій США надавали великого значення. За допомогою конференції, яка скликалася з ініціативи Вашингтона, Сполучені Штати планували зміцнити сво позиції на Далекому Сході й у Тихоокеанському регіоні, що їм і вдалося зробити. "Договір п'яти держав" (США, Великобританія, Франція, Японія та Італія) про обмеження морських озброєнь встановив вигідне для США співвідношення морських сил. За "Договором чотирьох держав" (США, Великобританія, Франція та Японія) втрачала силу англо-японська угода 1902 р. Було закріплено принцип "рівних можливостей" у торгівлі з Китаєм.

Уряд ЗУНР плекав плани використати Вашингтонську конференцію як великий міжнародний форум для піднесення своєї справи. Зокрема, 28 листопада і 6 грудня Цегельський звернувся до держсекретаря з листами, в яких висловлював протест проти польського перепису населення в Галичині, наводилися факти насильств польської цивільно військової адміністрації та висловлювалося прохання до США порушити справу визволення Східної Галичини на Вашингтонській конференції.

16 листопада 1921 р. Цегельський вдруге відвідав Держдепартамент, аби залишити свої "вірч грамоти", а також порушив питання про визнання за ним усіх дипломатичних прав і привілеїв. Заразом він передав довгий меморандум, де ще раз висловлювалося прохання визнати Західноукраїнську Республіку й уряд Петрушевича та встановити з ними постійні дипломатичні і консульські взаємини. У меморандумі доводилося, що Східна Галичина відіграватиме у Східній Європі роль Швейцарії і що вона ма всі економічні підстави для самостійного існування, насамперед природн багатства, включно з нафтою. З іншого боку, Східна Галичина потребує іноземних нвестицій, і уряд заохочує американський капітал. Особливо наголошувалося на готовності надати широкі гарантії національним меншинам: полякам і євреям. Цегельський робив також спроби використати у Вашингтоні впливи Бахметьева, який неофіційно обіцяв західноукраїнському представникові своє сприяння. У 1921-1923 pp. значну активність у захисті східногалицької справи на міжнародній арен виявляв митрополит Андрій Шептицький. Митрополит підтримував постійний контакт з Є.Петрушевичем через управителя митрополичих маєтків у Львов о.Т.Войнаровського і, напевне, мав відповідні доручення від уряду ЗУНР. Як відомий релігійний діяч і митрополит, Шептицький мав доступ до найвищих коридорів влади різних країн, а також до Ватикану. У 1921 р. він зустрівся з прем'єром Франції Арістидом Бріаном, якому передав меморіал, де зазначав, що диною розв'язкою болючої проблеми є "уконститування із Східної Галичини такої держави як Швейцарії Сходу". У 20-х числах листопада 1921 р. А.Шептицький приїхав до США. Під час триденного перебування у Вашингтоні він мав зустрічі з президентом Гардінгом, Кеслом та міністром торгівлі Гербертом Гувером. Як писав Цегельський, "всі прийняли чемно, навіть Дуже, але гарних політичних обіцянок не дали". В Національному архіві США меморандум А. Шептицького До Гюза від 23 листопада, в якому від імені українців Галичини висловлювалось велике сподівання, що "наслідком роботи Конференції зі скорочення озброєнь стане мир і встановлення порядку" в хній країні. Докладна інформація про хід переговорів за участю Шептицького до нас не дійшла. Але митрополит повідомляв до Відня, що "уряд президента Злучених Держав інтересується нашою справою і не відказує сво помочі".[22;88]

Тиск на західн уряди, зокрема Англії та США, чинила й українська еміграція в Канаді через канадський парламент і уряд. 16 вересня 1921 р. представник Канади в Лізі Націй Ч.Догерті без попереднього узгодження з англійськими представниками вніс на розгляд Ради Ліги Націй резолюцію про необхідність звернути увагу Найвищої Ради Паризької конференції на потребу якнайшвидшого ухвалення рішення про статус Східної Галичини. 6-та комісія Ліги Націй, яка вивчала пропозицію, погодилася з нею, і 27 вересня відповідне рішення схвалила Асамблея Ліги Націй. 26 листопада посольство Англії у Вашингтоні надіслало aidememoire Держдепартаменту, повідомляючи, що українці Канади дуже зацікавлені, аби уряд США підтримав позицію Канади в Лізі Націй. Британське посольство просило Держдепартамент висловити свою позицію для відповіді канадському урядові. На відміну од часто ухильних відповідей українським делегаціям, відповідь Держдепартаменту англійському послові була однозначною і характерною для політики Вашингтона: "...Держдепартамент розглядає галицьке питання, так само як і силезьке, як вропейське територіальне питання, що представляє інтерес лише для Європи, в якому цей уряд, згідно з його традиційною політикою, не може посідати якоїсь позиції". Далі йшлося про те, що досі невирішене східно-галицьке питання становить загрозу стабільності в Європі, і тому Держдепартамент хотів би бачити його справедливе врегулювання союзними державами.

Як і слід було очікувати, позиція США - невтручання у європейські справи - лишалася незмінною. Розчарований Цегельський підсумовував в одному зі своїх листів до Відня: "Тепер нема надії на чинну інтервенцію Злучених Держав. Се однак може змінитись... Але тепер помочи звідси не буде, але і не буде шкоди! Добре це!"

Наприкінці року невдача місії Цегельського стала цілком очевидною. Йому не пощастило ан здобути підтримку чи прихильність офіційного Вашингтона, ані зібрати гроші на утримання зунрівського уряду у Відні. Мало того, справу позики великою мірою було здискредитовано в очах американських українців. Дедалі гучніше лунали звинувачення Цегельського у фінансових махінаціях. Не вщухали і його особист чвари з Березовським. Зрештою, обох галицьких дипломатів було відкликано до Відня, і 18 грудня 1921 р. Є.Петрушевич уповноважив Л.Мишугу "тимчасово вести справи дипломатичного представництва Галицької Республіки, а також торговельно-фінансового відділу. У Відні в справі Цегельського було утворено спеціальну комісію для розслідування його "комерційної" діяльності, зокрема, угоди між Цегельським і Боером. За результатами роботи коміс Петрушевич видав розпорядження "примінити супроти Цегельського дисциплінарне поступованнє".

3.3 Останні зусилля уряду ЗУНР

На період 1922 початок 1923 pp. припав завершальний етап зовнішньополітичної діяльності уряду ЗУНР. Навесні 1922 р. вона була пов'язана передусім із проведенням міжнародно конференції з економічних питань в Генуї (10 квітня — 19 травня 1922 p.). Як відомо, Генуезька конференція, яка, на задумку її організаторів, мала би вирішити економічні та фінансові проблеми Європи, включно з питанням боргів дореволюційної Росії, закінчилася безрезультатно. У відповідь на вимоги Заходу, аби Радянська Росія, яку вперше було запрошено на широкий міжнародний форум, визнала борги та фінансові зобов'язання царського і Тимчасового урядів, уряд В.І.Леніна висунув свої контр-вимоги відшкодувати Росії збитки, заподіяні їй ноземною воєнною інтервенцією. Узгодити відмінність підходів так і не вдалося.[6;40]

Еміграційний уряд Петрушевича мав свої розрахунки щодо конференції: він хотів використати цей представницький міжнародний форум для піднесення східно-галицької справи і для тиску на польський уряд. Надію посилювала позиція англійського уряду, який заявляв напередодні конференції про свій намір домогтися в Генуї остаточного визначення долі західноукраїнської території. Стурбоване такими чутками, польське керівництво збиралося за допомогою Франції і Румунії поставити на Генузькій конференції ширше питання про юридичне визнання східних кордонів Польщі, що автоматично розв'язувало би проблему Східної Галичини. Проте непевність міжнародної кон'юнктури змусила Варшаву відмовитися від спроб порушити в Гену питання східних кордонів. Водночас у польських урядових колах вперше офіційно заговорили про територіальну автономію для Східної Галичини. Ініціатором ухвалення закону про автономію виступила Польська партія соціалістична (ППС), яка розробила відповідний проект. Однак, незважаючи на всю обмеженість накреслено автономії (до компетенції галицького сейму пропонувалося віднести лише справи мови, релігії та освіти, тоді як решта питань були б прерогативою варшавських властей), 22 квітня польський сейм відхилив проект резолюції фракції ППС.[6;93]

Напередодн конференції інтенсивнішою стала робота зунрівського центру в тих західних столицях, які, на думку Петрушевича, могли вплинути на ухвалення остаточного вердикту у справі Східної Галичини. Уряд ЗУНР сподівався домогтися внесення питання про міжнародний статус Східної Галичини до порядку денного роботи конференції. Таке прохання було, зокрема, висловлено у меморандумі делегац УНРади до конференції. Неофіційна зунрівська делегація, яка прибула до Генуї, займалася лобіюванням представників великих держав, намагаючись заручитися хньою підтримкою. Зокрема, Є.Петрушевич мав зустріч із міністром закордонних справ Німеччини В.Ратенау, К.Левицький бачився з секретарем Ллойд Джорджа, а член галицької делегації Ернест Брайтер налагоджував контакти з радянськими представниками на конференції Г.Чичеріним і Х.Раковським. Активність галицьких дипломатів принесла певні результати. Англійська делегація підтримала прохання уряду ЗУНР, 10 травня Ллойд Джордж виступив на засіданні Політичної комісії з пропозицією розглянути на конференції східно-галицьке питання. Однак зробити цього не вдалося через рішучий опір Польщі та не менш рішучу підтримку її Францією. Втім, Генуезька конференція ще раз засвідчила непевність позиції Варшави у східно-галицькому питанні і зміцнила надії уряду ЗУНР.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12