Дипломная работа: Банківська система України: становлення та шляхи розвитку

Створення умов гарантій для погашення кредиту забезпечується саме на етапі здійснення банком позичальником переддоговірних відносин як важлива стадія укладання кредитного договору. Для прийняття рішення про укладення кредитного договору банк ма здійснити всі необхідні заходи для того, щоб впевнитись, що надані кредитн кошти будуть повернені вчасно і у повному обсязі.

Основним правовим наслідком переддоговірних відносин є встановлення рівня відповідності особи позичальника певним кваліфікаційним вимогам банку, а також визначення кредитного ризику. Усвідомлення банком в результаті здійснення переддоговірних відносин рівня кредитного ризику за кожною кредитною операцією дозволя прогнозувати сукупні ризики неповернення кредитів у діяльності цього банку. Для запобігання критичних кредитних ризиків, що загрожують платоспроможності банку банк має створити умови і гарантії, які базуються на комерційному розрахунку. Переддоговірні відносини визначальним чином забезпечують ефективність виконання конкретного кредитного договору, а також погашення відповідного кредиту. Перспективи укладення кредитного договору перебувають у прямій залежності від стану виконання сторонами переддоговірних відносин.

Таким чином, переддоговірні відносини між банком і позичальником можна визначити як їх взаємні зобов’язання з приводу можливості укладення кредитного договору, що спрямовані на забезпечення передумов погашення потенційним позичальником кредиту. Правове врегулювання порядку виникнення переддоговірних відносин можливо здійснити шляхом нормативного закріплення вимог щодо їх основних етапів, зокрема:

а) попередн переговори щодо можливості надання кредиту;

б) подання позичальником в банк заяви та інших документів на отримання кредиту;

в) визначення правоздатності та повноважень позичальника;

г) оцінка банком кредитоспроможності позичальника та ефективності об’єкту кредитування;

д) перевірка запропонованого позичальником забезпечення за кредитним договором;

ж) аналіз кредитної історії і ділової репутації позичальника;

з) оцінка кредитних ризиків, пов’язаних з наданням кредиту;

е) згода або відмова банку на надання кредиту. Актуальною також є вирішення проблеми розробки єдиної методики щодо оцінки кредитних ризиків, кредитоспроможност правоздатності позичальника, кредитної історії і ділової репутац позичальника.

Для подальшого розвитку банківської системи важливе значення має запровадження вдосконалених механізмів забезпечення виконання зобов'язань. Статтею 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” встановлено, що банк зобов’язаний при наданн кредиту дотримуватися принципу забезпечення. Однак проблема забезпечення виконання зобов’язань виходить за межі кредитування і поширюється практично на всі види активних операцій банку.

У цивільно-правовому контексті під способами забезпечення виконання зобов’язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягти виконання незалежно від того, чи заподіян кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення. Забезпечення є основоположним принципом для захисту прав і інтересів банку та нших кредитодавців.

Забезпечення може здійснюватись різними способами, під якими слід розуміти передбачен законодавством чи договором спеціальні заходи майнового характеру, як стимулюють належне виконання боржником зобов’язань шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог кредиторів. У прикладному значенн забезпечення” означає наявність у кредитодавця прав реалізувати предмет забезпечення кредиту з метою адекватного відшкодування заборгованост позичальника і збитків кредитодавця за кредитним договором у разі неспроможност позичальника повністю або частково погасити кредит відповідно до умов кредитного договору.

У сфері кредитних відносин у відповідності до пункту 22 Положення “Про кредитування застосовуються такі способи забезпечення як: неустойка (штрафи, пені), застава, поручительство, гарантія. Оскільки неустойка є санкцією за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань, її особливість полягає у тому, що стягнення не звільняє боржника від виконання в натурі забезпеченого нею зобов’язання. Виходячи з цього, необхідно законодавчо встановити, що неустойка може застосовуватися як спосіб забезпечення при наданні кредиту лише у поєднанні з іншим засобом забезпечення виконання зобов'язань.

Найпоширенішим у банківській практиці способом забезпечення, як відомо, є застава. Згідно Закону України “Про заставу” кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартост заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава є єдиним способом забезпечення, що має відповідний механізм реалізації у відповідності до закону Про заставу”. Тому ефективність правового регулювання відносин щодо застави має суттєве значення для забезпечення ефективності діяльності банку, оскільки застава на даний момент є основною формою забезпечення позичальником виконання своїх зобов’язань перед банком. З огляду на потреби практики є доцільним застосувати комплексний підхід до врегулювання проблем забезпечення кредитів шляхом прийняття спеціального закону “Про забезпечення виконання зобов’язань”, в основу якого можна покласти такі концептуальні підходи:

а) цей закон застосовується до регулювання правовідносин, що виникають на підставі договору стосуються надання майна та майнових прав у забезпечення належного виконання зобов’язань. Такий підхід підкреслює більш широкий та узагальнений зміст концепції забезпечення і передбачає охоплення ширшого спектру майна, яке може бути предметом забезпечення, ніж того, що може бути предметом застави у відповідності до чинного законодавства України;

б) даний законодавчий акт має визначати черговість задоволення вимог забезпечених сторін за рахунок предмета забезпечення, процедуру розкриття інформації і внесення повідомлень про забезпечення (оприлюднення забезпечення) та правові засади звернення стягнення на предмет забезпечення. Його дія має поширюватись також на угоди уступки вимоги кредитора, купівлі-продажу з правом утримання товару продавцем чи повернення продавцю права власності на цей товар, лізингу (оренди) чи будь-які інші угоди, незалежно від їх форми і назви, які спрямовані на забезпечення виконання основного зобов’язання майном;

в) предметом забезпечення може бути будь-яка власність, матеріальна або нематеріальна, снуюча або майбутня, рухоме чи нерухоме майно, речі або права (земля, будівлі, житлові приміщення, залишки коштів на рахунках в банках та в інших фінансово-кредитних установах, корпоративні документи та ін.);

г) забезпечення речовим правом, за допомогою якого має досягатись виконання основного зобов’язання. Забезпеченими можуть бути будь-які види зобов’язань, включаючи снуючі та майбутні, прийняті під умовою та безумовні, подільні та неподільні, чітко визначеного чи змінюваного розміру, виражені в національній чи іноземній валюті, а також зобов’язання вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення. Забезпечення повинно покривати основне зобов’язання у всіх його вимірах проявах. Забезпечене зобов’язання включає в себе нараховані, але не сплачен відсотки, витрати, здійснені кредитором у зв’язку з вступом у володіння та продажем предмета забезпечення після невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання;

д) предметом забезпечення може бути майно, яке індивідуально визначене або визначене родовими ознаками чи наділене універсальними ознаками для даного роду активів. Дійсні права боржника на предмет забезпечення можуть бути реалізовані ним в будь-який спосіб, включаючи продаж відповідного майна, його передачу в лізинг (оренду) чи в забезпечення іншого зобов’язання. Якщо боржник вчиняє подібні дії, право вимоги забезпеченої сторони продовжує поширюватися на предмет забезпечення, включаючи доходи (надходження) від початкового предмета забезпечення;

ж) забезпечення дійсним і підлягає виконанню за умов, що договір про забезпечення вступив в силу, боржник має законні права на предмет забезпечення та існує основне зобов’язання. Не повинно вимагатися укладення договору про забезпечення у нотаріальній формі, оскільки цей захід лише звужує свободу укладення договору збільшує витрати на його оформлення. Договір про забезпечення має містити опис предмета забезпечення, бути описаний в договорі про забезпечення шляхом визначення його класу, типу, виду та ін.;

з) забезпечення вважається оприлюдненим на момент, коли повідомлення про створення забезпечення внесено до реєстру. Пропонується на базі існуючих реєстрів застав створити диний реєстр забезпечень та прав вимоги на майно. У відповідності до міжнародних стандартів слід також змінити спосіб функціонування цього реєстру з механізму реєстрації, який по суті є дозвільним способом, на механізм внесення повідомлень, який не передбачає надання реєстраційного дозволу, а вимага внесення інформації про забезпечення до реєстру за фактом її подання. Внесене до реєстру повідомлення визначає пріоритет забезпечення та вимог забезпечено сторони на відповідне майно;

е) ефективність забезпечення обумовлене існуванням дійової системи звернення стягнення на предмет забезпечення. Зокрема, може бути запропонований позасудовий механізм прийняття рішення про звернення стягнення на підставі рішення приватного арбітражу (третейського суду). У будь-якому разі, якщо боржник не виконує або неналежним чином виконує основне зобов’язання, забезпечена сторона вправ вступити у володіння предметом забезпечення і реалізувати його для задоволення своїх вимог.

Важливим напрямом вдосконалення законодавства про банки і банківську діяльність є розмежування повноважень по нагляду за ринком фінансових послуг. 12 липня 2001 р. був прийнятий Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, предметом регулювання якого є надання фінансових послуг контроль за діяльністю фінансових установ. Згідно положень цього акту фінансовою установою є юридична особа, яка надає одну чи декілька фінансових послуг. До таких установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингов компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Під фінансовою послугою в законі розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартост фінансових активів. Згідно статті 4 зазначеного закону до фінансових послуг, зокрема належать операції, які у відповідності до статті 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” є банківськими, а саме: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, нші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення (прийом депозитів); 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) торгівля цінними паперами; 10) факторинг;

Операції, зазначені в пунктах 4 і 6 віднесені законом “Про банки і банківську діяльність до виключно банківських операцій. Тобто до сфери регулювання цього Закону належать, у тому числі банки і банківські операції. В статті 21 закону визначені органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг щодо: а) ринку банківських послуг — Національний банк України; б) ринків цінних паперів та по-хідних цінних паперів — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; в) інших ринків фінансових послуг — спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Отже, у відповідності до закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" має бути визначений орган (ймовірно, що ним буде Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг), на який будуть покладені наглядові функції. Статтею 22 закону передбачено, що Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і уповноважений орган зобов'язані співпрацювати для досягнення цілей в сфері нагляду за діяльністю фінансових установ.

Даний закон ма містить позитивні моменти, які, насамперед, полягають в тому, що вперше в Україні на законодавчому рівні була створена відповідна система контролю за всією сукупністю фінансових послуг і був сформований дворівневий ринок фінансових послуг у структурованому вигляді. В той же час цей закон породжу певні колізії щодо здійснення нагляду за діяльністю банків. З одного боку, в статті 21 закону вказано, що саме Національний банк України на підстав повноважень, наданих йому законами України “Про Національний банк України Про банки і банківську діяльність”, здійснює нагляд щодо ринку банківських послуг. З іншого боку, залишається невирішеним питання — чи поширюються наглядові повноваження створюваного уповноваженого органу у сфері регулювання ринків фінансових послуг на діяльність банків на ринку фінансових послуг, як не є суто банківськими (факторинг, лізинг, довірче управління, конвертаційн операції, випуск платіжних інструментів тощо).

Неврегульованим також питання, чи уповноважний Національний банк України здійснювати нагляд за діяльністю небанківських фінансових посередників, які надають окремі види банківських послуг (кредитування, відкриття і ведення рахунків, прийом фінансових активів на умовах повернення). У відповідності до положень закону Про Національний банк України” нагляд за всіма без винятку банківськими операціями відноситься до повноважень Національного банку України. Разом з тим, згідно положень закону “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” Національний банк України не має безпосереднього відношення до нагляду за будь-якою діяльністю фінансових установ (окрім банків). Положення щодо координації діяльності між трьома наглядовими інстанціями, викладені в статті 22 цього закону, є загальними і не передбачають конкретних механізмів такої взаємодії і чіткого розмежування наглядових повноважень між ними.

Очевидно, що повноваження нагляду за діяльністю фінансових посередників мають бути чітко розмежовані між Національним банком України і уповноваженим органом у сфер регулювання ринків фінансових послуг. Це має бути здійснено для запобігання конфлікту інтересів і повноважень між зазначеними наглядовими установами, одночасного застосування заходів впливу з боку обох інституцій до суб’єктів ринку фінансових послуг, посилення адміністративного тиску на них, запровадження подвійних стандартів звітності тощо. Вбачається доцільним розмежування наглядових повноважень провести за таким принципом:

а) Національний банк України здійснює нагляд за банками і всіма їх операціями, а також за здійсненням окремих виключно банківських операцій небанківськими фінансовими установами;

б) уповноважений орган у сфері регулювання ринків фінансових послуг здійснює нагляд за небанківськими фінансовими установами в частині надання ними всіх фінансових послуг, крім окремих винятково банківських операцій.

На виконання статей 9-11 Закону України “Про банки і банківську діяльність” 31 серпня 2001 р. постановою Правління Національного банку України № 377 було ухвалене Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об'єднань. Ним вперше була передбачена можливість створення постійних банківських об'єднань, які мають право здійснювати від свого імені окремі банківськ операції. Внаслідок того, що банківська корпорація і банківська холдингова група є новими явищами для вітчизняної банківської системи, на даний момент складно дати об'єктивну оцінку тих вимог, що пред'являє зазначене Положення до порядку їх створення і державної реєстрації. Очевидно, що ефективність цього акту може бути визначена в процесі його застосування.

Передбачена Положенням безпосередня процедура реєстрації банківських об'єднань побудована за принципом реєстрації банків і у цілому мало чим відрізняється від останньої. У практичному сенсі, більш істотним питанням є визначення вимог до діяльност банківських об'єднань, а також їх повноважень і прав. Саме від цього багато в чому залежить доцільність створення подібних структур для банківської системи в цілому і для окремих банків зокрема.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8