Дипломная работа: Адаптація засуджених до умов позбавлення волі
Надалі в особистісній динаміці засудженого стабілізуються дв тенденції: перша складається в успішному завершенні пристосування до умов соціально золяції. Друга характеризується поглибленням і наростанням негативних змін в особистості, хнім закріпленням, що перешкоджає успішній адаптації до умов позбавлення волі, а отже, виправленню й перевихованню.
Третя фаза — «завершення адаптації» — наступає зазвичай до кінця першого року відбування покарання й характеризується тим, що засуджені починають ставити перед собою конкретні цілі й прагнуть їх реалізувати в умовах установи, а також жити не тільки минулим і сьогоденням, але й надією на майбутнє. На даній фазі головне завдання співробітників виправних установ полягає в тому, щоб у життєвих планах засудженого знайшло відбиття не тільки прагнення будь-якими шляхами відбути покарання, але й виробилося бажання позитивно змінити себе, перебороти асоціальн стереотипи (злочинний напрям думок, негативізм до людей і соціальних інститутів, аморальні звички та ін.). Крім індивідуальної виховної роботи із засудженими співробітники виправних установ (вихователі, начальники загонів) повинні впливати на них і через позитивні соціально-психологічні явища (ритуали, традиції, звичаї й т. ін.).
Адаптація засудженого буде проходити успішніше, якщо вихователям вдасться зняти його внутрішній опір новим вимогам і направити його активність на досягнення соціально значимих цілей. Певне значення має ступінь розходження між новими й старими вимогами. Як правило, засуджені, що направляються для відбування покарання у виправну установу, швидше адаптуються до умов загального режиму й значно важче — до умов особливого режиму або в'язниці.
Система відносин і зв'язків, що зложилися в середовищі засуджених конкретної колонії, в'язниці, а також характер взаємин співробітників із засудженими створює соціально-психологічний клімат, що може сприяти позитивній адаптації засуджених або перешкоджати їй. Якщо система відносин побудована на принциповій і доброзичливій основі, якщо у виправній установі проявляється турбота про новачків, створені умови, що оберігають їх від негативного впливу "карних авторитетів", то процес адаптації йде успішніше.
«У процесі керівництва адаптацією засуджених, — відзначають О. Д. Глоточкін і В. Ф. Пирожков, — варто враховувати психологічну й кримінальну сумісність, що особливе значення має при розміщенні засуджених по первинних колективах (загонам, ланкам, бригадам і т.п.). У середовищі засуджених знедоленими, неприйнятими найчастіше особи із психічними й фізичними недоліками, дурними звичками, нечистоплотні, занепалі, з якими ніхто не хоче жити в одній кімнаті, їсти за одним столом, працювати в одній бригаді»
При цьому необхідно мати на увазі наступну закономірність: чим не численніша група (або колектив), тим сильніше дає про себе знати несумісність між окремими її членами. Це відбувається тому, що виникла несумісність не може бути компенсована за рахунок спілкування з іншими членами колективу.
ІІ.3. Середовище засуджених та його вплив на адаптацію новоприбулих до виправної установи
Важливою характеристикою особистості засуджених є їхній ціннісн орієнтації, стандарти поводження, прийняті в певних групах і яким повинна підкорятися поведінка її членів. Залежно від того, на які ціннісні норми орієнтовані засуджені, х можна диференціювати на певні статусно-групові категорії (страти).
Якщо поводження засудженого в першу чергу регулюється моральними й правовими цінностями, орієнтацією на дотримання правил внутрішнього розпорядку, прагненням позитивно змінити себе, перебороти злочинні стереотипи й надавати допомогу адміністрації установи в протидії насадженню в зоні злодійських традицій, то даних засуджених відносять до групи активу колонії. Ця група засуджених складається з осіб, які твердо встали на шлях виправлення, які активно беруть участь у трудовому процесі й суспільній діяльності, в організації самоврядування засуджених.
Однак співробітники колоній зустрічаються й з фактами, коли в актив прагнуть потрапити засуджені, які, внутрішньо не покаявшись у зробленому злочин й не маючи установки на ведення правослухняного способу життя після звільнення, у силу корисливих інтересів (можливості використання надаваних законом пільг і умовно-дострокового звільнення) демонструють псевдопідтримку вимог адміністрації. Тому вміння викрити подібних типів людей з подвійною мораллю й переконати їх у згубності останнього свідчення професійно-педагогічної майстерності співробітників пенітенціарних установ.
До другої групи засуджених (причому найбільш численної) —«нейтралам» (або «пасиву») — відносять тих, хто, з одного боку, зовні солідарний з офіційними нормами й виконує вимоги адміністрації (не порушує режим, добре трудиться й т.д.), а з іншого боку — відкрито не засуджує поводження порушників режиму, ухиляється від прямої підтримки ініціатив адміністрації й активу, тому що рахується з багатьма неофіційними нормами, існуючими в середовищі засуджених. Подібна подвійність у стратег хнього поводження, коли вчинки насамперед залежать від ситуації, що створилася, вимагає значних виховних зусиль із боку співробітників виправних установ. Адже від того, на чию сторону вдасться зорієнтувати «нейтралів», багато в чому й буде залежати динаміка розвитку оперативної обстановки в установі.
До третьої групи засуджених — «отрицаловці» (або «блатарям») відносяться ті особи, для яких основним регулятором поводження виступають норми, сформульовані в «злодійському законі»: опозиція, а часом і відкрита протидія адміністрац установи; відхилення від участі в суспільно-корисній праці або робота без ретельності; прагнення домінувати над іншими засудженими й жити за їхній рахунок; матеріальна й фізична підтримка порушників; категорична неучасть у роботі самодіяльних організацій зневажливе відношення до них, боротьба з активом за сфери впливу й т.д. В останн роки спостерігається тенденція збільшення чисельності даної категорії засуджених. Це привело до підвищення їхньої агресивності, морального й фізичного тиску на всіх засуджених, які не дотримуються «злодійського закону», посиленню непокори адміністрації, організації втеч, захоплень заручників, масових безладь.
Четверта група засуджених — «яких знехтували» — це особи, чия поведінка суперечить як офіційним (морально-правовим), так і неофіційним («злодійським») нормам і звичаям. Раніше до складу цієї групи включалися переважно засуджені, схильн до гомосексуалізму в пасивній формі або особи, що мають психічні відхилення або розумову неповноцінність. Сьогодні ж їхній склад значно розширився за рахунок засуджених, які програлися в карти; осіб, викритих у крадіжці особистого майна засуджених; осіб, запідозрених у співробітництві з оперативними працівниками; вигнаних з «вищої злодійсько касти» за порушення традицій і правил поведінки. У силу їх активного відкидання з боку інших груп засуджених в останні роки ця група засуджених, у силу масовості, стала поєднуватися для самозахисту, підлещуватися перед авторитетами й у той же час поводитися агресивно стосовно «нейтралів» і до новачків у колонії. Природно, останнє не тільки обурює основну масу засуджених, але й часто породжує конфлікти й більш серйозні ускладнення оперативної обстановки.
Співробітники виправних установ намагаються підсилити профілактичну роботу, щоб дана категорія засуджених не поповнювалася в колоніях. Однак це не завжди вдається, тому що, з одного боку, спостерігається значне зниження моральності в цілому в пострадянському суспільстві, що веде до росту чисельності засуджених за статеві злочини, а з іншого боку — тривале перебування в переповнених місцях попереднього утримання (через перевантаженість судів) дає багато кандидатів у «відкинутих» із числа осіб, що не пройшли ритуалів «прописки» і принизливих кличок, які одержали.
Віднесення конкретних засуджених до певних статусних категорій це лише первинна орієнтація й прогнозування можливого напрямку їхнього поводження. Повноцінне здійснення індивідуального підходу до виправлення й перевиховання засуджених засновано на знанні не тільки їхніх індивідуальних особливостей, але й соціально-психологічних закономірностей тюремного середовища.
Перебування в місцях позбавлення волі найчастіше не тільки руйну сформовану раніше систему відносин людини з людьми, але й підштовхує засуджених до пошуку друзів, однодумців з метою подолання почуття самітності й дефіциту в спілкуванні. У підсумку на основі спільності інтересів, по схожості доль, професійного, кримінального досвіду або національній ознаці у виправній установі утворюються неформальні мал групи засуджених. Вони мають різну чисельність, стійкість і спрямованість стосовно цілей виправної установи й загальних вимог життя в колективі засуджених.
Функціонуванню малих груп засуджених властивий ряд особливостей: у них завжди складається й існує певна ієрархічна структура відносин і залежностей («система ролей»); діють свої ціннісні орієнтації, норми й правила в регуляції поводження членів; на основі групової згуртованості демонструється виборче відношення до нших груп і конкретних типів засуджених; ведеться активний пошук і колективне обговорення значимої інформації, а також можливих груп, нових дій; здійснюється підтримка своїх членів у моральній і фізичній формі, а також продуктами харчування, речами й іншими засобами, які були придбані в тюремному ларьку, отримані в посилках і т.д.; реалізується активне прагнення до спільного проведення дозвілля, а також до інших форм життєдіяльност в умовах позбавлення волі.
У наукових публікаціях розгляд груп засуджених часто починають з розкриття феноменів, властивим таким мікрогрупам, як «родина». Це зазвичай стійка мала група, що складається із двох або більше засуджених, що об'єдналися на основ загальних поглядів і інтересів (спільне дозвілля, харчування, захист від зазіхань т.д.). Права й обов'язки членів «родини» зазвичай не мають чіткої регламентації, а визначаються особистісними якостями й авторитетом її членів, і в першу чергу лідера. У функції лідера «родини» входить планування й координація всіх її дій, підтримування й розвиток групових традицій і звичаїв, представництво «родини» у відносинах з іншими групами, контроль за поводженням членів групи, їхнє заохочення або покарання, здійснення функції «арбітражу» та ін.
В умовах виправних установ можуть виникати й більші по розмірах, але «розмиті» у плані поділюваних цінностей і норм спільності засуджених, які в спеціальній літературі називають «земляцтвами». Виникненню останніх сприяли у свій час і офіційні відомчі заходи, коли в середині 80-х років великі групи засуджених посиленого режиму були цілеспрямовано переміщені з південних регіонів країни в РСФСР. Саме у зв'язку із цим, на думку В.М. Анісімкова (1997), у місцях позбавлення вол й виникли кримінальні кавказькі, азіатські й інші регіональні спільності засуджених, які активно прагнули до лідерства в пенітенціарному середовищі.
Поряд із зазначеними неформальними соціальними групами — «родинами» «земляцтвами» — у виправних установах на традиціях «злодійської ідеї» завжди існували й кримінальні угруповання засуджених. Зовні засновуючи своє існування на «субкультур тюремної громади», члени таких угруповань у той же час прагнуть до авторитарно влади серед засуджених, відкрито висловлюють і демонструють негативне відношення до режиму відбування покарання, до праці, навчання, виховних заходів, ведуть залякування й реальну боротьбу за вплив у середовищі засуджених із представниками самодіяльних організацій.
У статусно-ієрархічному плані члени кримінальних угруповань у виправній установі можуть займати місця по трьох рівнях. На вищому рівні перебуває лідер. Ним, як правило, є особа, що заслужила визнання з боку представників карного середовища: «злодій у законі» кримінальний авторитет, який одержав «мандат» і має підтримку від злочинного співтовариства на волі. Лідерство часто ґрунтується на «харизмі», раніше придбаному статусі в карному світі, наявності престижного досвіду (не менш двох судимостей), тонкому знанні кримінальних норм і особливостей відносин у середовищі засуджених. Прагнучи здійснювати «тіньове» керівництво всіма засудженими, «кримінально короновані лідери» намагаються затвердити свою владу не тільки на пропаганді «злодійської ідеї», але й на різних видах примусу, реалізованих за допомогою членів підлеглого й одноосібно керованого кримінального угруповання.
На другому рівні в кримінальному утворенні затверджуються особи із числа безпосереднього оточення лідера, до яких найчастіше в спеціальній літературі застосовують термін авторитети. За дослідженнями В.М. Анісімкова (1998), дані особи мають приблизно такі ж кримінальні якості, як лідер, у той же час за «злодійським кодексом» вони не мають права скидати лідера, висувати й затверджувати нового, тому що їхній статус не затверджений рішеннями «блатних тюремних сходок» або з'їздів «злодіїв у законі». Кожний з них, знаючи про це (у тому числі й про можливі надалі суворі покарання за порушення правил кримінально субкультури), усіляко підтримують лідера по керівництву асоціальним угрупованням, у пропаганді й твердженні серед засуджених «корпоративних законів і правил злочинного світу».
На третьому рівні в ієрарх кримінального угруповання перебувають виконавці — засуджені, котрих на блатному жаргоні часто йменують «піхотою», «солдатами», «торпедою». Вони розглядаються й використовуються «авторитетами» як підручні, а тому не приймають активної участ в рішенні важливих питань життєдіяльності «блатного співтовариства».
При слабкій дисципліні у виправних установах кримінальні угруповання можуть, по-перше, намагатися поширити свій вплив на весь колектив засуджених, впроваджуючи «зоновські традиції й звичаї», а по-друге, шляхом проведення «сходок авторитетів» домагаються об’єднання й координації дій проти адміністрації виправних установ. В останні роки в ряді місць позбавлення волі кримінальні угруповання являють собою рархічно жорстко структуровані й найбільш організовані співтовариства, що мають зв'язок із зовнішнім злочинним середовищем. Вони прагнуть представити себе у вигляд керівної «групи», що забезпечує внутрішній порядок і виражає інші інтереси всіх засуджених. Свій вплив кримінальні угруповання намагаються поширити й на авторитетних нейтральних засуджених, прагнучи їх перетворити в «центрових» або «козирних мужиків», взаємодіючих з «авторитетами».
Свою керівну роль у виправних установах кримінальні угруповання часто намагаються забезпечити, з одного боку, шляхом встановлення контролю й цілеспрямованого розподілу засобів, що надходять у місця позбавлення волі, активного насадження поняття «арештантської честі», організації «злодійських судів» і жорстокої розправи з відступниками від злодійської ідеї або засудженими, що творять «свавілля», а з іншого боку — «показною лояльністю» їхніх лідерів до адміністрації установ і вибиванню в неї поступків за принципом «ти мені — я тобі». Щоб посилено протидіяти кримінальним угрупованням, персонал виправних установ повинен не тільки знати організаційно-структурні й психологічн закономірності виникнення й функціонування останніх, але й добре розбиратися в атрибутах насаджуваної ними в місцях позбавлення волі кримінальної субкультури.
Практична Частина
І. Організація та методи дослідження процесу адаптації до умов позбавлення волі.
Базою дослідження слугувала одна із виправних колоній посиленого режиму. У досліджен взяли участь 6 груп досліджуваних (відповідно до класифікації злочинів).
Психологічн зміни засудженого в період адаптації до умов позбавлення волі досліджувалися в нашому дослідженні за двома напрямками:
- в залежност від типу скоєного злочину;
- в залежност від терміну позбавлення волі.
Кожна з шести груп налічувала по 42 особи віком 20-30 років.
З метою детальнішого аналізу впливу умов перебування в колонії на особистість новоприбулого засудженого, було проведено порівняльний аналіз особистісних змін засуджених і тих, які за вчинені протиправні дії не підлягали позбавленню волі.
Отож, загальна вибірка нашого дослідження становила 345 осіб, які вчинили протиправні дії і отримали за вироком суду різні види покарання.
Для досягнення поставленої у даному дослідженні мети і завдань використовувалися методики, які отримали відповідну практичну перевірку.
Процес дослідження психологічних змін в період адаптації до умов позбавлення волі здійснювався за допомогою методики О.О. Кроніка та Є.І. Головахи (картина життєвого шляху) і методики "Оцінювання п'ятирічних інтервалів". Використання дано методики уможливлює оперативну діагностику картини життєвого шляху. Отримані показники дозволяють, як доводиться в літературі, зробити висновок про стан духовного благополуччя особистості, про наявність у неї певних деформацій в картині життєвого шляху.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
